Марина Романовна Черкашина-Губаренко

Интервью

marina-gubarenko

«МИ – БЕРЕЗІЛЬЦІ» – ЧАСТИНА МОГО ЖИТТЯ

Знаний музикознавець, доктор мистецтвознавства, професор Марина Романівна Губаренко-Черкашина відсвяткувала свій цьогорічний ювілей незвично: замість довгих творчих вечорів та п’янких застіль організувала масштабну міжнародну конференцію «Сучасний оперний театр і проблеми оперознавства». У рамках конференції відбулися численні «спеціальні події» – прем’єри вистав та окремих музичних номерів, – однак з найбільшою теплотою та трепетом Марина Романівна віднеслася до презентації книги мемуарів своїх батьків «Ми – березільці», адже лише на цьому вечорі виділила кілька хвилин для привітань з нагоди ювілею…

Искрило,

сверкало,

блестело,

и

шорох шел –

облако

или бестелые

тихо скользили.

«Если красавица в любви клянется…»

Здесь.

на небесной тверди,

слышать музыку Верди?

В облаке скважина.

Заглядываю –

ангелы поют.

Важно живут ангелы.

Важно.

Цим епіграфом з віршу Володимира Маяковського відкривалася конференція, – відповідно, і ювілей Марини Черкашиної-Губаренко.

  • Марино Романівно, як виникла ідея саме такого вишуканого ювілею?

  • Я не люблю ювілеїв і не дуже добре ставлюся до свого Дня народження, але усе ж завжди доводиться його відзначати. І цього разу мені не хотілося робити ніякого свята, але я знала, що мені ніхто б цього не дозволив. До того ж у Консерваторії існує давня традиції дуже урочисто святкувати «круглі дати» викладачів – це фактично стає уже звітом про результати роботи за десятиліття, що минуло від попереднього ювілею. Тож, звичайно, певний підсумок треба було підбивати, упорядкувати свій бібліографічний покажчик… І мої учні спонукали, щоб я видала збірку своїх статей, однак я вирішила влаштувати все так, щоб акцент пав не на мене, а на мою сім’ю. Я завжди пишалася тим, що у мене такі батьки, я їх дуже любила і вважала, що це головна удача в моєму житті; і чоловік у мене був талановитий, і дочка – узагалі талановита сім’я – і уже нікого немає в живих. Тож я запланувала, що весь ювілей буде присвячений їм.

ХАРКОВУ

У сьому місті, де загинув Скрипник,

Де Хвильовий пірнув у небуття,

Де Курбас Лесь, немов розп’ятий митник,

Пішов з життя… кудись пішов з життя,

У сьому місті – сірім і ворожім,

Вбиваючим своїх синів й дочок,

Де цілу ніч кричать: – Пильнуй, стороже! –

І ловлять юні душі на гачок,

У місті, де Камінним Господарем

Стоїть Кобзар, у бронзу запахнувсь,

У місті, де царюють лиш нездари,

І де не хочуть знать про Божу кару,

Де Дух святий в блювоті захлинувсь,

У місті, що на трьох непевних річках

Стоїть байдуже, сонне, кам’яне, –

До сього міста я волаю: – Жити! –

Бо місто Харків все ж таки святе!

Ірина Губаренко, 1992 р.

  • Уже видана поетична збірка Вашої дочки Ірини Губаренко, її записи – і театральної, й авторської музики, – нарешті вийшли довгождані «Ми – березільці». Які ще не оприлюдненні плоди Вашої талановитої родини гнітять Вас?

  • Не виданим лишилося дуже багато – рукописи, нотні матеріали, літературні твори... Зараз поступово набираю ноти дочки: намагаюся відновити її серйозну музику, яку Іра закинула, коли почала писати для театру. Просто мене не вистачає на все, а я відчуваю дуже велику відповідальність перед усіма чотирма персоналіями своїх рідних.

  • Чи достатньо вийшло творів Вашого чоловіка композитора Віталія Губаренка та музикознавчих розвідок про нього?

  • Поки наша «система» працювала, видавництво «Музична Україна» щороку публікувала якісь твори чоловіка, але музика останнього періоду його творчої діяльності не видана. Хоча – гріх жалітися – творчість Віталія Губаренка не обділена увагою музикознавців: одна кандидатська дисертація присвячена його балету «Вій», інша – балетній музиці, а докторське дослідження Ірина Драч «Формула індивідуальності» – творчій особистості цього композитора загалом.

Перше, що я задумала до свого ювілею, – видати книгу, об’єднавши спогади матері і батька під однією обкладинкою. Хоч їхні мемуари досить різні, Роман Олексійович дуже цінував те, що писала Юлія Гаврилівна, її літературний дар, мама весь час радилася з батьком, він допомагав і консультував її – тож, певною мірою, це їхнє спільне надбання.

«Ця книжка особлива. Існує чимало причин вважати її такою. Насамперед, через авторів – Юлію Фоміну та Романа Черкашина. Погодьтеся, не так часто трапляються під однією обкладинкою праці подружньої пари, до того ж нерозлучної майже три чверті віку; пари, поєднаної любов’ю один до одного та до театру.

Їхня історія – рідкісна для зовсім не романтичного ХХ століття. Романтичною виявилася примхлива доля, поєднавши Романа і Юлію в аудиторіях Інституту ім. М. Лисенка, де молоді й амбітні провінціали реалізовували свої творчі мрії. Здається, матеріальна скрута, численні побутові негаразди зовсім їх не лякали. Чи не тому, із гідною подиву “зухвалістю”, у холодну зиму 1926 року вони відчайдушно “штурмують” театральні навчальні заклади Москви? Чи не тому, намагаючись завжди бути чесними із собою, за рік повертаються в Україну?»

Із переднього слова Наталії Єрмакової до книги «Ми – березільці».

  • Батько свої мемуари написав дуже швидко, «на підйомі» – буквально за кілька місяців. Щоправда, це сталося тоді, коли він пройшов значний шлях в осмисленні феномену Леся Курбаса: уже написав багато окремих статей про режисера, чимало праць, присвячених «Березолю», прорецензував, на той час уже вийшла московська збірка Лабінського-Танюка-Корнієнко-Кузякіної про Курбаса. Власне, Наталія Кузякіна й була ініціатором появи спогадів Романа Черкашина… Книгу мало видавати видавництво «Мистецтво», тож батько надіслав туди рукопис і 100 світлин, підібраних у Музеєві Театру Шевченка, що вже на той час існував. Але рукопис у видавництві був загублений, а фото невідомо куди зникли. Звичайно, для батька це стало ударом, адже він був уже немолодий і заново відновити ці мемуари було непросто. Частину спогадів, безпосередньо пов’язану з Курбасом, зі значним скороченням та коментарями Миколи Лабінського надрукував журнал «Сучасність». Тож ця журнальна версія трохи емоційно підтримала батька. Частину рукопису я встигла передрукувати на машинці за його життя, він це вичитав і був дуже задоволений. А остання частина, пов’язана з роками війни і повоєнною діяльністю Театру, існує лише в рукописі. Роман Олексійович хотів доробити цей розділ, адже йому здавалося, що він написаний дещо фрагментарно, але вже не встиг.

  • І що, далі не виникало жодних ініціатив з видання книги Романа Олексійовича?

  • Батько помер 1993 року – якраз на дворі стояв цілковитий розвал – думати про те, аби щось у цей час видати, було неможливо… Мамині мемуари збереглися в рукописі у Музеї, який вона заснувала при Театрі Шевченка, але згодом теж були передруковані на машинці. В українському перекладі частина її спогадів «Весняний шум» з’явилася у журналі «Український театр». Велика ініціатива йшла від Наталії Єрмакової, яка тоді робила цілий цикл радіопередач «У колі Леся Курбаса», де, зокрема, прозвучали і мамині, і батькові мемуари… Після смерті батьків я неодноразово зверталася до різних установ, думаючи про те, як же все-таки видати ці спогади. Ніхто не відмовляв, але нічого конкретного теж не пропонував. У Харківському відділенні НСТД України звучала ідея влаштувати кілька благодійних вистав у Театрі Шевченка, аби збір з них пішов на видання книги Романа Олексійовича та Юлії Гаврилівни, але якраз і в театрі почалися певні зрушення, нестабільність – прийшов Андрій Жолдак, непевною була ситуація з Музеєм… Останні два роки свого життя мама дуже переживала, що музей узагалі зникне, й усе, що вона робила, зведеться ні до чого, тому що молодого спадкоємця-ентузіаста не було тоді і нема досі! Адже фактично музей існує на громадських засадах: і мама, і Ніна Дмитрівна Мєдвєдєва, що опікується музеєм тепер, працювали на ставці білетера!..

Ти знаєш історію, як з’явився ти (мені випала честь бути редактором-упорядником книги «Ми – березільці». – В. С.) – завдяки Ганні Іванівні Веселовській, з якою я почала спілкуватися у зв’язку з її дисертацією, і яка «подарувала» мені свого студента. З іншого боку, композитор Олександр Щетинський виступив ініціатором видання книги у видавництві «Акта», адже Саша – сам харків’янин, вчився в одному класі з моєю дочкою, був знайомий з моїми батьками, тож прекрасно знав, що «Ми – березільці» – цікава робота. Лише завдяки усім цим людям з’явилися на світ спогади моїх батьків.

  • Уже на кількох презентаціях близькі Вашій родині люди змальовували Романа Олексійовича таким, яким він запам’ятався їм. А яким Ви пам’ятаєте батька?

  • Він був дуже людяним, теплим і глибоким, але при цьому стриманим у своїх зовнішніх проявах, ніколи не виставляв себе на перший план, а хотів робити усе задля інших – і це у нього виходило без жодної реклами. Батько ніколи не підвищував на мене голос, але його суворого погляду і слова я боялася більш за все – таким авторитетом він для мене був. Однак у моєму дитинстві батько дуже часто хворів і багато часу проводив у лікарнях та санаторіях, де я лише періодично його відвідувала. Тож, оскільки я досить довго була розлучена з батьком, повсякденні стосунки у мене були ближчі з мамою.

Маме Юле

Родилась в июле, Юлею звалась.
Рано самых близких потеряла.
Воспитала девочку старшая сестра,
До кончины мать ей заменяла.

Девушкой была кудрявый славный Боб,
Бобочкой подруги называли.
Кавалеры, сердцеед и сноб,
Дружной стайкой Юлю обступали.

Навсегда влюбилась в театр и в балет.
Был тернист нелегкий путь актерский,
Отдала искусству много лет,
Потому и образ твой из памяти не стерся.

Не щадил людей двадцатый век,
Судьбы мял и вопрошал с пристрастьем.
Но с тобой был рядом Ромочка, любимый человек,
Вместе шли сквозь грозы и несчастья.

С юности учила вас нужда
Высшей добродетели – смиренью,
И в сердцах не гасла та звезда,
Что зовется творческим гореньем.

Был кристально честен каждый шаг,
Зависти чужды вы и людей любили.
Рома с Юлей как одна душа,
Разные, но идеальной парой были.

Как учил Христос, последнюю сорочку
Вы с готовностью всегда могли отдать.
А пришла пора и родила я дочку,
И её успели воспитать.

Грозный рок любовью победили,
Не сдавались, часто шли по лезвию,
Старость встретили, до правнука дожили,
Несмотря на немощь и болезни.

Но настали сроки, и пришла беда,
Только в сказках умирают разом.
Рому пожалела, как всегда,
Уступив ему стать первым сразу.

Проводив его в последний путь,
Бремя тяжкое на сердце ты носила.
А меня могла ты упрекнуть:
Вдовий жребий твой не облегчила.

Наступил и твой прощальный год,
Дольше жить недоставало воли.
Не забыть нам трудный твой уход,
Чувств надрыв и постоянство боли.

Нет тебя. Вовек не искупить вины,
Даже если бы о том слагала руны,
Как, прорвав оковы тишины,
Голос твой звучит живой и юный.

Сердце оживляет вновь и вновь
Таинство небесной благодати –
Мама, моя первая любовь,
В паричке, в домашнем старом платье.

Марина Черкашина-Губаренко, 1998 р.

  • Якщо поглянути на фото Юлії Гаврилівни, важко не помітити Вашу з мамою зовнішню схожість. Характер у Вас теж мамин?

  • Тато з мамою були справді різними: батько – весь «в собі», а мама більш екстравертна, однак це лише у зовнішніх проявах – внутрішньо вона була досить строгою людиною. І я завжди відчувала у собі певну подвійність – симбіоз протилежних батьківських натур. Цікаво, що мій чоловік якраз більше хотів культивувати в мені батьківське начало, оскільки з тещею у нього були складні стосунки, тож при чоловікові мені доводилося стримувати свої акторські здібності!

ДОМ МОЕГО ДЕТСТВА (фрагмент)

«Весной 1944 года в разрушенном войной Харькове началась эта история, в которой театр и дом сплелись в один клубок. Театр, о котором идет речь, никак не хотел забывать своего некогда по-весеннему звонкого, а ныне опального имени «Березиль», хотя теперь назывался уже по-иному. Дом тоже имел свое имя – странное и совсем не театральное: «Табачники». Это было большое пятиэтажное здание в духе конструктивизма 20-х годов, расположенное напротив еще не оправившегося от нанесенных ран Госпрома, наискосок от лежащего в руинах Дома проектов – того самого, куда в известном рассказе М. Зощенко сбежала из соседнего зоопарка обезьяна. Район Харькова, в котором все эти здания находились, был совершенно особенным. Он начал застраиваться, когда еще не рассеялась мечта о новой индустриальной столице советской Украины. От этого остались у окружающих домов свои родовые имена – Табачников, Химиков, Шверников, Профработников, Специалистов».

Марина Черкашина-Губарено.

  • По суті, той час, якому присвячені останні сторінки спогадів Романа Олексійовича, припадає на Ваше дитинство. Недаремно Ви навіть іменуєте легендарний «Будинок табачників» «Домом мого дитинства». Наскільки яскраве Ваше власне відчуття своїх перших років життя?

  • Мої перші свідомі спогади датуються евакуацією у Фергані та Нижньому Тагілі. Там ми жили прямо у театрі і я дуже чітко пам’ятаю, як мама, граючи одну зі своїх ключових ролей – підступної актриси-інтриганки Квятковської у «Талані» Михайла Старицького, в ефектному костюмі забігала в антракті в кімнату, щоб поцілувати мене перед сном. Закарбувався у пам’яті зруйнований повоєнний Харків і, звичайно, всі курбасівські актори, які стали людьми мого дитинства. Для мене березільці були тьотею Сонею, дядею Васею, тьотею Валею… Адже більшість з них жили в одному будинку, тож я зустрічала їх не лише у театрі, а – значно частіше – у побуті. Тим паче, що ми мешкали у першій квартирі, у якій всі лишали ключі і яка часом перетворювалась на «прохідний двір». Тож все, що написано у батька, зокрема, згадувані ним вистави, я дуже добре пам’ятаю, адже бачила їх багато разів.

  • І які з вистав запам’яталися найдужче?

  • Чудово пам’ятаю «Талан», що йшов багато років поспіль, не раз відновлювався – я навіть якось написала аналіз цього спектаклю! Згадується М. Крушельницький у ролі Тев’є-Молочара.

МИ – БЕРЕЗІЛЬЦІ (фрагмент)

«У ролі Тев’є талант Крушельницького-актора знову піднісся до височин філософської трагедійності. Його Тев’є – низькорослий, але кремезний трудяга, бідняк, що ледь зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи фізично. Разом з тим це шанований усіма реб Тев’є, своєрідний філософ і гострий на язик мислитель, здатний зберігати силу духу у найтяжчі години власного життя.

Привертали увагу виразні руки актора: важкі, сильні, з затиснутими кулаками. Тев’є-М. Крушельницький рухав руками, наче голоблями. За визнанням самого актора, ці незграбні робочі руки завжди допомагали йому входити в образ і зберігати внутрішнє самопочуття персонажа. Природне почуття гумору було закладене у натурі героя М. Крушельницького, як і його схильність до філософських узагальнень, що спиралися на цитати із священних книг. Кумедно й зворушливо, викликаючи співчутливий сміх у залі, Тев’є влучно використовував і повертав на пояснення цілком буденних ситуацій ці високі тексти. Та чим жорстокішими ставали удари долі, тим гіркішим робився гумор Тев’є-М. Крушельницького, суворіше стискалися уста, глибокою тугою сповнювалися його скорботні очі».

Роман Черкашин.

Частково виринає у пам’яті «Дай серцю волю – заведе в неволю». І, звичайно, напам’ять я знала «Шельменка-Денщика»! Ми з подругою могли прокинутися зранку – і розповідати по ролях усю п’єсу… Ну, і потім – вистави за участю «молодого покоління» – Л. Бикова, С. Чибісової, Б.  Ставицького…

  • До речі, як в останні роки свого життя ставився до експериментів на театрі Роман Олексійович?

  • По-різному: все залежало від конкретних фактів. У нього ніколи не було упередження перед новим, однак над усе батько ставив професіоналізм, не любив зовнішньої форми заради форми – вимагав, щоб за цим був прихований певний смисл.

  • Певно, багато постав Ви дивилися разом з батьками. Чи завжди у Вас співпадали театральні враження?

  • Перш за все, цікаво, що всі вистави активно обговорювалися вдома – після кожного перегляду чи прем’єри сходилися актори, режисери, друзі – відбувалися сімейні дискусії, адже всі жили в одному будинку. Подібна атмосфера була дуже важлива, до того ж спектаклі обговорювалися до найменших подробиць – можна сказати, що це була моя театрознавча школа.

  • У професійних колах Вас поважають і цінують не лише як музикознавця, а й театрознавця. Звідки така обізнаність у фактологічних театрознавчих відомостях?

  • Починаючи зі старших класів школи, я дуже любила читати театральну літературу – і Костянтина Станіславського, і Миколу Горчакова, і монографію про Марію Єрмолову… З часом я проштудіювала усе, що було дома.

  • Чи не стали для Вас «підручником» батьківські мемуари?

  • Навіть зараз, перечитуючи уже опубліковану книгу, я не можу сприймати описані події відсторонено, як історію: це частина мого життя. Хоча я із захопленням читала і дисертацію Неллі Корнієнко, й усі книги Наталі Кузякіної. Наталя Борисівна, до речі, часто бувала у нас дома, з нею велися цікаві розмови. Коли я вчилася в аспірантурі, то дала прочитати Кузякіній перший варіант своєї статті про оперу Альбана Берга «Воццек». Наталя Борисівна зробила кілька суттєвих зауважень, що дуже мені допомогли. Ключовим було застереження проти естетики, що не спирається на фактологію, – на переконання Кузякіної, найважливішим має бути історичний контекст.

  • Якщо Роман Олексійович з Юлією Гаврилівною стверджували: «Ми – березільці», то, певно, Ваше покоління могло б сказати: «Ми – діти березільців»…

  • Ми всі називалися «театральними дітьми», адже коли театр їхав на гастролі, то акторські діти ставали невід’ємною частиною гастрольного побуту. Мар’ян Крушельницький категорично не пускав нас на репетиції, однак ми ходили на всі вистави. Скажімо, на гастролях у Дніпропетровську було 30 вистав – 15 показів «Шельменка» і 15 постав «Вас викликає Таймир» – усі 30 спектаклів я дивилася і мені ніколи не набридало, хоч я уже знала всі репліки, інтонації, я починала сміятися за дві хвилини до смішного епізоду. Тож ми всі були «театральними дітьми» і ясно, що дух Леся Курбаса витав серед нас. Однак у поколінні Валентини Чистякової, Лідії Криницької, Поліни Куманченко було мало дітей, адже Курбас вважав, що актори не можуть мати потомство – і треба обирати – або сім’я, або театр. Та і я жартую, що з’явилася на світ завдяки Сталіну: 1938 року вийшов наказ, що забороняв робити аборти. До речі, мама хотіла назвати мене Тетяною на честь своєї сестри, однак, коли я народилася, мама одержала телеграму від театру, що саме був на гастролях, із текстом: «Поздоровляємо з народженням дочки Мар’яни» – на честь Мар’яна Крушельницького.

Тож ми були немов «діти полку». Скажімо, бездітна Ярослава Іванівна Косаківна називала мене напівдочкою, а я її – напівмамою. Про унікальну березільську трупу можна багато розповідати: там навіть маленькі актори мали унікальні біографії. Та ж Ярослава Косаківна, яка закінчила гімназію у Відні, до війни розмовляла з мамою німецькою. У неї збереглися класичні твори німецької літератури. Кола я писала дисертацію, вона допомагала мені перекладати німецькі тексти. Сім’я Ярослави Косаківни була у дружніх стосунках із Грушевськими. А Софія Федорцева близько знайомою із Василем Стефаником. Перші уроки польської мови я брала в актриси дуже трагічної долі Ганни Бабіївни, яка до того ж вільно володіла французькою. Узагалі, вишукана українська західна інтелігенція – надважливий прошарок у курбасівському театрі: вони розмовляли українською, були зберігачами високої української культури.

Мені здається вельми слушною думка, що трупа березільців була підібрана настільки, що там дійсно не було «маленьких акторів»: навіть людина, яка ніколи не грала великих ролей, була неповторною індивідуальністю і несла в собі загальну культуру. Тобто Лесь Курбас виховував не тільки зірок, а творив колектив, що лишився таким і після нього, актори жили спогадами, «школою» Курбаса, постійно згадували його тренінги, атмосферу, що панувала у театрі. Певно, звідси цей феномен пам’яті березільців: у них фактично не було позатеатрального побуту, актори жили театром!

Згадується скромна пара Андрія Макаренка й Антоніни Смереки – «маленькі актори», які начебто загубилися в історії театру, але це були люди унікальні: надзвичайно освічений Андрій Макаренко, який професійно займався перекладами! Якщо говорити про якісь смішні речі, то у нас в домі жила тьотя Дуся, яка нам і Антоніні Смереці допомагала по господарству. Коли тьотя Дуся приходила до нас, мама постійно її запитувала: «Дуся, ну как там Тося Смерека?». І одного разу Дуся відповіла: «Мерека пишет муары». Тож Смерека теж писала «муари», всі вони прекрасно розуміли, хто був їхнім вчителем і в якому театрі вони працювали!

  • А коли Ви дізналися, що Ваша мама пише мемуари?

  • Оскільки ми жили разом, то я просто бачила це!

  • Тобто Юлія Гаврилівна не приховувала своє заняття?

  • Не було жодних умов критися – ні місця, ні часу. Навпаки, мамині мемуари були предметом колосальної доброї іронії з боку мого чоловіка. Віталій Губарено постійно казав, що у нього теща теж письменниця, але, не зважаючи ні на що, вона вперто цим займалася! Хоча фактично не мала офіційної середньої освіти.

ВЕСЕННИЙ ШУМ (фрагмент)

Это было 46 лет назад. В Киеве, на крутом берегу Днепра, стоял Михайловский монастырь. После революции там устроили студенческое общежитие. Огромная территория КУБУЧа («Комитет улучшения быта учащихся») огорожена высоким белокаменным забором. Тыловая часть его выходила на Владимирскую горку. Это самое поэтическое место Киева. Особенно красиво здесь вечерами, когда смотришь сверху вниз: Подол сверкает множеством электрических огней, земля сливается с рекой, и кажется, что огни плавают и купаются в темных водах Днепра. Небо мерцает звездами, бакены подмигивают разноцветными глазами, легкий ветерок с реки доносит запах цветущих акаций и жасмина.

Главный вход в КУБУЧ – монастырская белая брама. Входишь и попадаешь в царство молодости. Девушки, юноши с кудрявыми шевелюрами, веселые, белозубые… Да, это настоящий город грызунов: с такими зубами люди действительно могут грызть гранит науки! Каменные красные корпуса, Бывшие монашеские обители, столовая, прачечная, магазины, киоски, клуб – целая автономная республика.

Юлія Фоміна.

  • Чи пов’язане із сімейними мистецькими вподобаннями Ваше захоплення музикою Ріхарда Вагнера?

  • Це вже прийшло у консерваторії: моя перша курсова робота була присвячена «Лоенгріну». Однак цікаво, що у цій роботі мені дуже допоміг батько, зробивши драматургічний аналіз сюжету. Узагалі, батько і музика – це окрема тема: у нього був чудовий слух, він прекрасно читав ноти, розбирався у партитурах, під час війни навіть вивчив гармонію. А на день народження батька Валентина Чистякова подарувала партитуру «Євгенія Онєгіна» – ці ноти зберігаються у мене по сей день! Коли я вчилася у консерваторії, ми з Романом Олексійовичем і моєю подругою співали фуги Йоганна Баха! До нас приходили Лідія Криницька і Григорій Козаченко на своєрідні «музичні вечори»: я розповідала їм про Роберта Шумана, ми слухали його музику. Це була загальна тенденція тяжіння до знань, адже у той час всі «билися» за книги, «підписки», окремі зібрання, цілі бібліотеки. По-моєму, сьогодні ситуація змінилася кардинально!

Розмовляв Віктор СОБІЯНСЬКИЙ.